Спогади Стефана Гаха

Свою участь в Українській Повстанській Армії я намагався відтворити переважно у віршовій формі. Хоч художньої досконалості їм бракувало, але то був мій юний вік.

Ще до вступу в УПА я виконував багато доручень в підпільній організації в селі Хриплин, де я народився 9 січня 1930 року. В УПА вступив в 14 років і 6 місяців. Це було на початку липня 1944 року. Ще в червні багато молодих хлопців готувалися відходити в УПА, в Чорний ліс, бо московська армія все приближалась, і вони знали, що їх заберуть до Червоної армії, вмирати за Сталіна.

Я вже був причетний до цієї справи і готувався іти в УПА. Найбільше мені додав охоти керівник цього відходу, Іван Ящук, який підготував три підводи з продуктами, медикаментами та зброєю. Він мені сказав їхати на одній підводі із Карабином Дмитром, з яким я приїхав до Чорного  лісу, а особливо до сотні Шрама.

Шрам радив мені вернутися додому, але я , присівши під деревом, написав йому звернення у формі вірша.

Прийміть мене, друже,
Прийміть мене, батьку,
У відділ повстанський прийміть.
Я в бій піду сміло
Катам ненависним
За нашу Батьківщину мстить.

Прийміть, не вагайтесь,
Я вже не маленький.
П’ятнадцять вже років минає
Важкий кріс удержу
У руках я кріпко,
Хоч кріса у мене немає.

Зате взяв з собою
Грізнійшую зброю –
Ненависть до орди чужої.
Візьміть мене, друже,
Візьміть мене, батьку,
У відділ повстанський з собою.

Ранком друзі понесли вірша до сотенного «Шрама». Він сказав, щоб мене привели до нього. Я став струнко і підняв плечі, але сотенний поплескав мене по плечах:

– Опусти рамена, я і так бачу, що ти великий.

– Всі присутні засміялись.

– Чого смієтеся? Те, що він написав, піднесло його вище, ніж я міг подумати.

– Ти сам писав?

– Так, – кажу, – вчора ввечері.

Сотенний вийняв з кишені авторучку, подав мені і сказав:

– Дарую тобі цю авторучку і прошу: пиши все, що тобі серце підкаже, а ще даю згоду, щоб ти залишився.

Після обіду ми вирушили в далеку небезпечну дорогу і наблизилися до поперечної дороги, по якій їхали німецькі автомашини з відступаючими вояками та угорські підводи; гуркотіли танки.

Наші повстанці затримали три легкові машини з німецькими та угорськими офіцерами і примусили їх припинити рух їхнього транспорту. Німецькі офіцери мусили дати згоду, і перед нами зупинився німецький танк.

Ми перебігали дорогу біля села Росільна і пішли прямо на південь в сторону села Луквиця.  А попереду нас чекала несподіванка, яка для багатьох закінчилась трагічно.

Між селами Бугрівкою та Яблунівкою ми вийшли на передову лінію більшовицьких військ. Почався несподіваний масовий обстріл нашої колони, а особливо – валки підвод, на яких везли ранених стрільців.

Після бою частина стрільців змушена була відійти в гори в південно-західному напрямку, бо їх відрізали від головної колони наступаючі більшовицькі автоматчики. До цієї групи приєдналися втікачі із сіл Бугрівки, Луквиці, а то і з Розсільної.

Цю групу вороги прагнули знищити і безупину її переслідували. Ми вийшли із тої блокади завдяки чоловіку із села Росільна, що вивів нас знаними йому стежками у спину артилеристам, які продовжували обстрілювати пусті гори.

Мені доручили віднайти штаб розвідки, який знаходиться за селом Пороги на так званому Малиновищі. Там я зустрівся із знайомими мені друзями, які допомогли віднайти, кого було треба.

В кінці вересня мені сказали іти лікуватися. Шию, груди, плечі вкрили чиряки, а ще до цього короста. В тривозі провів цілу зиму, бо мені переказали, що я є в списках на вивіз в Сибір. Особливо весною ховався по чужих хатах. Я мерз по шопах і голодував. В кінці березня за мною почав переказувати Шрам.

Я прибув до села Братківці, де находився Шрам. Але почала наближатися облава, яку називали «Червона мітла», то мені приготували дві торбинки з сіллю, з цукром і дві фляшки нафти, і з цим я ходив по селах, щоб передати термінові повідомлення на станиці. Майже місяць я перебував у селі Братківці, у Ковалюка Михайла, а коли на наших теренах заспокоїлося від облав, ми знову перейшли у Чорний ліс. І знову переходи по селах Глибівка, Лесівка, Саджава та інші.

Наша група під проводом чотового «Чумака» вийшла зранку із села Братківці. За селом відпочили і направилися в сторону села Марківці. Відійшовши від села не більше як два кілометри, почули, як над нашими головами почали розриватися кулі. Ми моментально попадали на землю і стали розглядати, хто і звідки стріляє. В ту саму пору почули музику зі сторони Станіславова. Це марш. Чотовий розсміявся і каже: «Слухайте, слухайте добре! Це москалі святкують  День перемоги.». А було це 9 травня, 10 година ранку.

У серпні 1945 року я захворів на тиф. Коли трохи одужав, продовжив роботу з районними провідниками «Сухим» та «Гайвороном». Вони мені давали багато доручень, які я  перераховувати не стану, але основне – допомогти доставляти інформацію для підпілля, яке знаходилося в криївці на полі села Тисменичани.  Друкаркою там була Анна Жовнярук із села Хриплин. Матеріали для друкування листівок доставляв Саф’ян Микола із Тисменичан, якого викрив і видав завідувач книгарні. Я продовжив доставляти через Романа Федоріва папір і до паперу кальку, ручки, пишущу стрічку. Я часто спілкувався із провідником «Хмарою», який прибув до мене в село з своєю охороною. На столі він побачив книжку «Чорна рада» і узяв почитати. Через тиждень ця книжка опинилась в руках НКВС. Книжку взяла із бібліотеки моя односельчанка – Сливка  Софія, яка на допиті сказала, що у неї книжку взяв читати Стефан Гах. Її відпустили, мучити почали мене. Відтоді я жив нелегально. Незабаром мені доручили розклеїти листівки по селу, і тоді мене спіймала група НКВС Лобова.

Після допитів і катувань мене засудили на кару смерті, бо я ще нарисував карикатуру Сталіна і написав: «Смерть Сталіну! Слава українській повстанській армії!». Тому, що мені бракувало ще три місяці до 18 років, кару смерті відмінили, а засудили на 25 років таборів. 4 жовтня 1948 року я попрощався з рідним селом. Мене зв’язаного повели до Лисецької тюрми.

ПРОЩАННЯ З УКРАЇНОЮ
Прощай, прощай мій любий краю
Одвічної краси й добра.
Тебе сьогодні покидаю,
Розлуки нам прийшла пора.

Прощайте, любії простори,
Сади квітучі, шелест трав
І ви, зелені вічно гори,
Що вас з дитинства покохав.

Прощай, Бескиде, Чорногоро
І ти, наш Дністре голубий,
До вас повернуся я скоро –
На крилах мрій, на крилах мрій.

Мене завезли ешелоном у Воркуту, і хоч я був хворий на шлунок, мене лікарська комісія призначила на роботу в шахту.

Іду під землю, наче в могилу.
Двісті сходинок числю,
Дійшовши в забій, кроку ступити не в силі,
Ще до того – недоїм, недосплю.
Темна шахта, лиш лампа на грудях
Ледве-ледве освітлює шлях.
Бачу: трупи лежать вже на трупах,
І туди мені стелиться шлях.
Там спокійно. А вийду із шахти,
Бачу промені сонця ясні.
І бажання усе пережити
Закрадається в серце мені.
(Воркута, шахта №6, 1949)

А маму, дві сестри і брата вивезли в Амурську область, у дику тайгу, серед лисих сопок, які зрідка вкриті рослинністю.

За вірші в таборі я був суджений на 2 роки закритої тюрми та заборону 2 роки отримувати листи і посилки. Через сім місяців із закритої тюрми перевели в зону строгого режиму. Виводили на прибирання снігу і перекопування «запретної зони». Тут ми мерзли і слабували.

Після смерті Сталіна багато змінилося. Мене готували відправити в закриту тюрму в числі 30 в’язнів – порушників дисципліни після кривавих страйків по всіх таборах, під час яких в’язнів розстрілювали, толочили танками. У Москві пішли на уступки. У табори направили спеціальну комісію із Москви.  Інвалідів і хворих звільняли, хто відсидів 2/3 терміну,тих, хто був засудженим неповнолітнім, до 18 років. Завдяки голові Хриплинської сільради Горейку, який записав мене на рік молодшим (тобто з 1931 р.н.), що мені до суду було 17 років і 7 місяців (мене вважали неповнолітнім), комісія мене звільнила. Але з забороною повертатись в Станіславську область. Я не послухав і таки поїхав у рідне село.

ДОДОМУ СТЕЛИТЬСЯ МІЙ ШЛЯХ
Привіт тобі, любий краю!
Дитям лишив я тут свій слід.
До тебе знову повертаю
Я із країни горя й бід.

Пройшла так юність у неволі.
Боліло серце у грудях,
І сльози мерзли на морозі,
І слід кровавив у снігах.

Поневіряння вже позаду.
Додому стелиться мій шлях.
І щоб дитям не заридати,
Тамую сльози на очах.

Я став на твоєму порозі,
Та вже для тебе я чужак…
Йде по запиленій дорозі
Якийсь заплаканий Жебрак.
(Хриплин, 1956)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *